Тімоті Лірі, самопроголошений “первосвященик” психоделічної контркультури 1960-х, за три десятки років активної діяльності випустив незліченну безліч маніфестів і пророцтв.
У 1965 році в Сан-Франциско (лише за кілька років після звільнення з позиції викладача клінічної психології Гарварда) він заявив: “Я пророкую, що вже за покоління по той бік затоки, у Берклі, працюватиме Факультет психоделічних наук. І там напевно буде кафедра ЛСД”.
Минуло вже два покоління, і такої кафедри в Каліфорнійському Університеті немає. Але, як це нерідко бувало з Тімоті Лірі, він мав наполовину рацію: академічний мейнстрім справді повертається до психоделічних досліджень. У Гарварді немає кафедри ЛСД, але є підрозділ “Бібліотека ЛСД”. Вона розташована в Ладлоу-Санто Домінго, і ця п’янка колекція Гарвардської бібліотеки включає безліч предметів з особистого архіву Тімоті Лірі. Той оцінив би іронію. Нарешті знову в Гарварді!
Тімоті Лірі народився в Спрінгфілді, Массачусетс, 1920 року і помер 1996-го в Лос-Анджелесі. Незадовго до смерті він влаштував типово месіанський спектакль, під час якого оголосив, що помре в прямому ефірі і навіть онлайн. А ще що його голову заморозять і збережуть доти, доки кріонічна наука не зможе воскресити його мозок для життя з новим освіченим людством. У підсумку останки Лірі просто кремували, але один посмертний спалах йому все ж залишився. Невелику скляну посудину з частиною його праху було запущено в космос із мису Канаверал на борту ракети “Пегас”. Двадцять п’ять осіб заплатили приватній компанії, щоб їхні останки відправили на орбіту. На цьому ж рейсі був і творець “Зоряного шляху” Джин Родденберрі.
Кінець цілком у стилі Лірі. Він надихнув безліч бебі-бумерів на запуск свідомості в психоделічний космос ЛСД, чарівними грибами або іншими рослинами і речовинами, що змінюють свідомість. Для багатьох із нас цей досвід виявився просвітлюючим або хоча б просто веселим. А деякі так і не повернулися. Я ж постараюся зібрати до купи все, що залишилося від моїх мізків, і оцінити спадщину Тімоті Лірі.
Сьогодні в університетах і медичних центрах по всіх Сполучених Штатах можна спостерігати відродження психоделічних досліджень. Особливо виділяються Університет Джона Гопкінса і Нью-Йоркський, але трапляються і зовсім несподівані місця, на кшталт Алабамського Університету в Бірмінгемі. Там молодий психолог Пітер Хендрікс за участю Сари Лаппан, частково надихаючись роботами Тімоті Лірі, проводить клінічні випробування психотерапії з використанням псилоцибіна для лікування кокаїнової залежності.
В університетах Джона Гопкінса і в Нью-Йорку схожі схвалені державою клінічні випробування показали, що психотерапія, доповнена використанням псилоцибіну, може бути ефективною для допомоги людям у боротьбі з депресією, алкоголізмом, нікотиновою залежністю та іншими медичними станами, які важко вилікувати.
Водночас дослідники з Південної Кароліни провели аналогічні клінічні випробування, але вже з використанням МДМА, емпатогенного психоделіка, відомого також як “Екстазі” або “Моллі”. Їхні результати засвідчили ефективність застосування МДМА під час лікування посттравматичного стресового розладу, зокрема у солдатів, які повернулися з Іраку та Афганістану. У своїй книжці, “Змінюючи наші уми – Психоделічне Причастя і Нова Психотерапія”, я склав профілі тих, кому допомогли або кого змогли вилікувати за допомогою такої терапії.
У ролі учасника/спостерігача/журналіста я здобув власний досвід зміненої свідомості із застосуванням п’яти різних психоделічних рослин і речовин, які приймав у терапевтичній і шаманській обстановці, щоб краще зрозуміти важливість наміру і контексту. Ці внутрішні пригоди охоплювали вживання псилоцибіну, МДМА і кетаміну з досвідченими провідниками і терапевтами, а також шаманські зустрічі з аяуаскою, психоделічним чаєм, який варять із двох амазонських рослин, і 5-MeO-DMT – сильним короткодіючим психоделіком, який отримують із висушеної отрути колорадської жаби. Останнє виявилося найбільшою авантюрою.
Найважливіше, що я можу сказати про всі ці експерименти: вони – не про наркотики. Вони про духовні прозріння та/або психологічне розуміння, якого можна досягти подібним досвідом. Потім, щоб закріпити їх, знадобиться послідовна робота з досвідченою людиною. Як одного разу сказав дослідник релігії та психоделічний розвідник Г’юстон Сміт, суть у довгостроковій зміні властивостей свідомості, а не миттєвій зміні її самої.
Мета всіх цих клінічних випробувань полягає в тому, щоб переконати Управління із санітарного нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів змінити класифікацію МДМА і псилоцибіну і дати можливість спокійно застосовувати їх навченим фахівцям – і це може статися за 4-5 років. Тим часом духовні шукачі тихо працюють над дозволом легального застосування аяуаски, пейота та інших “священних лікарських рослин”, якщо воно відбувається в явно релігійному контексті.
Багато людей звинувачують Тімоті Лірі та його колег часів трирічного періоду роботи в Гарварді в перегинах, унаслідок яких академічні дослідження психоделіків та їхнього застосування в медицині були зупинені в 1970-х і 1980-х. Ми ще повернемося до цих заяв, але спочатку давайте вирушимо в минуле, у Гарвард початку 1960-х. Звернемося до чарівної й таємничої подорожі, очоленої Лірі та асистент-професором Річардом Альпертом. Пізніше він стане духовним учителем на ім’я Рам Дасс.
Лірі отримав свій ступінь доктора філософії з клінічної психології в Берклі 1950 року і допоміг відкрити психологічну клініку при Госпіталі Кайзер неподалік в Окленді. 1957 року він опублікував добре прийняту книжку під назвою “Міжособистісна Діагностика Характера” (The Interpersonal Diagnosis of Personality) і створив собі імідж висхідної зірки психології. Лірі був професійно успішним, але в особистому житті його переслідували невдачі. У 1955 році його дружина – п’яна і невтішна після чергової інтрижки Тіма – наклала на себе руки в їхньому будинку в Берклі Гіллс. На 35-й день його народження.
Втративши віру в ефективність традиційної психотерапії, Лірі занурився в ексзистенціальну кризу. Незабаром він узяв своїх маленьких дітей і вирушив до Європи, щоб там написати великий американський роман. Але там він практично розорився, намагаючись вилікуватися від загадкової хвороби. Йому допоміг Френк Баррон – його колега і товариш по чарці ще з часів Берклі. Він звів їх із Девідом Макклелландом із Гарварду, який завідував Центром Дослідження Особистості, що розташовувався в старому особняку Мортона Прінса на Дівініті авеню, 5 (будівля все ще збереглася, але за іншою адресою). Цей центр був частиною факультету Соціальних Відносин, нині закритого. Макклелланд запропонував Лірі роботу, і в Штати той повернувся вже на посаду викладача клінічної психології.
Влітку 1960 року, відпочиваючи на віллі в передмісті Акапулько, Лірі неохоче погодився спробувати жменю чарівних грибів. Пізніше він назвав свій перший тріп “найглибшим релігійним досвідом у житті”. Він вщент розбив основи його життєвої філософії та самосприйняття. Те, що ми називаємо “реальністю”, виявилося просто соціальною фікцією. Лірі був переконаний, що психоделічні речовини і рослини повністю змінять клінічну психологію. Ні, навіть більше! Вони змінять світ. Ніхто цього ще не знав, але в той момент почалися психоделічні шістдесяті.
Повернувшись восени 1960-го на роботу в Гарвард, Лірі об’єднався з Альпертом – асистент-професором і успішним лектором. Разом вони запустили Гарвардський Псилоцибінновий проєкт. Студентам старших курсів, письменникам, художникам, академікам, теологам і майже будь-кому, до кого могли дістатися Лірі та Альперт, пропонувалося спробувати синтезовану версію препарату з чарівних грибів і заповнити звіт про отриманий досвід.
У свіжому інтерв’ю Майкл Горовіц – давній архівіст Лірі – розповідав, як уперше побачив його папери в 1970-му, коли вони ще зберігалися в гаражі в Берклі Гіллс. З мого боку буде великою недбалістю не згадати Майкла, чия робота над складанням Меморіальної Бібліотеки Фітца Г’ю Ладлоу, пізніше придбаної Хуліо Санто Домінго, знайшла своє продовження в Гарвардській Бібліотеці.
1972 року Горовіц і Роберт Баркер перевезли частину архівів до Швейцарії, де Лірі жив у вигнанні після втечі з в’язниці в Південній Каліфорнії. Лірі заарештували за два недопалки марихуани (0.0025 грама) в попільничці машини. Сам Лірі стверджував, що їх підкинула поліція. Усе це сталося незабаром після того, як Ніксон назвав Лірі “найнебезпечнішою людиною в Америці”, і Тімоті вирішив висунути свою кандидатуру проти Рональда Рейгана у виборах губернатора Каліфорнії. Психолога кинули до в’язниці у справі з марихуаною, звідти він утік за допомогою Синоптиків і знову був спійманий в Афганістані, опинившись у більш суворій в’язниці в США. Так, у Лірі було насичене життя.
Ось як Горовіц відгукувався про стан паперів Лірі в 1970, коли він тільки взявся за них:
Архіви на той момент були в цілості й в ідеальному порядку. Тім був ученим і був упевнений, що його робота – дослідження особистості в 1950-х і психоделічні дослідження наступного десятиліття – була епохально важлива і віщувала глибокі зміни. Слідом за (Олдосом) Гакслі він вважав, що відкриття ЛСД було однією з двох або трьох найважливіших подій 20-го століття. Рештою були розщеплення атома і відкриття ДНК, і всі вони трапилися в проміжку кількох років одна від одної.
На мою думку, хоч Лірі й був ученим, але психоделічна трансформація спонукала його полишити науковий метод і вирушити в, по суті, соціальний і духовний хрестовий похід.
Найамбітнішим психоделічним дослідницьким проєктом Лірі за три роки в Гарварді був експеримент у в’язниці Конкорд. Лірі переконав її адміністрацію схвалити експеримент, під час якого він і студенти під його керівництвом проводили для ув’язнених терапію із застосуванням псилоцибіну і перевіряли, як вона вплине на рівень рецедивів. Лірі заявив про величезний успіх. Подальший аналіз за участю вчених, які симпатизували йому, показав, що Лірі серйозно спотворив результати експерименту.
Найрадикальнішою його деталлю було те, що студенти трипували разом з ув’язненими. Вони разом приймали речовини і, в деякому сенсі, ставали друзями. Іноді арештанти були ситерами в обдовбаних студентів. І це вкладалося в критичну лінію, яку Лірі просував і раніше, не схвалюючи владні відносини між терапевтом і пацієнтом, між ученим і людьми, яких він вивчає. Лірі відходив від традиційних методів дослідження і від наукового методу ще далі, що також сприяло його конфлікту з гарвардським керівництвом.
У тому, що Лірі давав ув’язненим психоделіки, не було жодної революції. На них часто випробовували куди більш небезпечні речовини. До 1961 року в усьому світі на людях проводили безліч випробувань, що зачіпали психоделіки, зокрема й найбільш шокуюче нелюдські секретні дослідження на замовлення армії та різних розвідувальних служб США. Сам Лірі стверджував, що значна частина післявоєнних психологічних досліджень – не обов’язково тих, що стосувалися ЛСД, – таємно спонсорувалася і керувалася урядовими групами, зокрема й частина гравардських.
Професор Гаррі Мюррей, засновник Гарвардської Психологічної Клініки, був підполковником УСС, Управління Стратегічних Служб, предтечі ЦРУ. На задвірках науково-психоделічних кіл поширена конспірологічна теорія, що підживлена ЛСД контркультура 1960-х потай спрямовувалася тіньовим урядом так, щоб відвернути моє покоління – бебі-бумерів – від політичної активності. Ми не будемо заглиблюватися в цю тему, однак можна сказати, що Лірі виявився ударом у відповідь на урядові експерименти з контролю свідомості. “Тім ненавидів авторитарність, – казав його друг Роберт Форте. – Він бунтував проти будь-якого інституту, з яким стикався”. Включно з Гарвардом.
Ще одним експериментом, який курирував Лірі в Гарварді на початку 1960-х, був так званий Експеримент пристрасної п’ятниці. Двадцять семінаристів із Богословської Семінарії Андовера Ньютона 1962 року взяли участь в експерименті в капелі Марша Бостонського Університету. Половина з них отримала псилоцибін, а друга половина – плацебо. Це рандомізоване подвійне сліпе випробування було розроблено, щоб визначити, чи отримають ті, хто вжив психоделік, “автентичний релігійний досвід”. На цей проєкт було написано кілька захоплених відгуків, зокрема стаття в журналі “Тайм” під заголовком “Лабораторний Містицизм”, у якій стверджували, що “всі студенти, які прийняли псилоцибін, зазнали містичних одкровень, подібних до описаних святими й аскетами”.
Фактично ж, Тімоті Лірі доклав не менше зусиль, щоб прибрати науковий метод з цього випробування, ніж щоб його застосувати. Керівником експерименту був один із його студентів, висвячений священик і доктор медицини на ім’я Волтер Панке. Волтер наполіг на подвійній сліпій рандомізованій плацебо-контрольованій моделі всупереч запереченням Лірі. Також Панке відмовився дотримуватися наполегливих порад отримати власний психоделічний досвід перед експериментом.
У 1983 році, через двадцять років після вигнання з Гарварду, Лірі згадував Експеримент Страсної П’ятниці під час промови в університеті:
Думаю, це була найкраща Страсна П’ятниця за 2000 років. Принаймні для половини випробовуваних. Контрольна група просто сиділа і читала Біблію. Якщо ми щось і дізналися з того експерименту, то це те, наскільки безглузда подвійна сліпа модель під час роботи з психоделіками. Через п’ять хвилин уже всі все розуміють. Варто покласти цю пігулку в рот, і вже ти керуєш випробуваннями, подобається тобі це чи ні.
Десятиліття по тому Управління із санітарного нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів все ще вимагає при дослідженнях психоделічних речовин використовувати подвійну сліпу рандомізовану рандомізовану плацебо-контрольовану модель. І на те є хороші підстави. Наприклад, у Конкордському тюремному експерименті у Лірі не було контрольної групи ув’язнених, для якої було б забезпечено ті ж самі умови і терапію з боку студентів до і після виходу з в’язниці, крім чарівних грибів. Тому не можна визначити, яким був вплив самого псилоцибіну на зменшення рівня рецидивізму, про який заявляв Лірі.
До весни 1962 року стало остаточно зрозуміло, що дослідницький проєкт Лірі та Альперта перетворився на соціальний і духовний хрестовий похід. Але адміністрації Гарварду знадобився ще цілий рік, щоб знайти підходящий привід вигнати їх із кампуса. Я докладно розповідаю цю історію у своїй книзі “Гарвардський психоделічний клуб”. Ендрю Вайль – студент, який незабаром став знаменитим, надав президенту Гарварду Натану П’юзі все необхідне, щоб позбутися Лірі та Альперта. Вайль пізніше закінчив Гарвардську Медичну Школу і став шанованим автором на тему наркотиків і гуру холістичної медицини. Він хотів стати добровольцем в одному з псилоцибінових досліджень, але отримав відмову, тому що Лірі та Альперт заздалегідь домовилися, що сильні грибні препарати вони даватимуть тільки студентам старших курсів.
Але Вайль позаздрив своєму однокашнику і сусідові по гуртожитку Ронні Вінстону, який був допущений до випробувань професором Альпертом. Той був геєм, який приховував свою орієнтацію, і пізніше навіть визнав, що романтичні почуття до студента завадили йому мислити розсудливо. Вайль вирушив до батька Ронні Вінстона, шанованого ювеліра Гаррі Вінстона, і пригрозив опублікувати ім’я його сина у викритті, яке він готував для “Гарвард Кримсон”, якщо тільки Ронні не донесе на професора Альперта. Під тиском батька, Вайля і “Кримсон” Ронні був викликаний до кабінету декана, де його запитали: “Чи отримували ви наркотики від професора Альперта?”
Так, сер. І це був найкорисніший освітній досвід за весь час у Гарварді.
Альперт, асистент-професор, з яким уже скоро мали укласти безстроковий контракт, був звільнений за свій необачний вчинок, а викладацький контракт Лірі просто не стали продовжувати.
Також їм обом була присвячена розгромна стаття від редактора на передовиці “Кримсон”. У ній двох дослідників охрестили “шарлатанами” і звинуватили у “кричущій нечесності, з якою вони розносили заразу по всій академічній спільноті”. Уже наступного дня так званий гарвардський наркотичний скандал був на першій сторінці “Нью-Йорк Таймс”. Вайль продовжив статтею для “Лук”, у якій зайшов ще далі:
Один із гарвардських учнів молодших курсів розповів другові, що Альперт переконав його прийняти псилоцибін під час сесії “самопізнання” у квартирі в професора. Ходили історії про студентів і не тільки, які використовували галюциногени для спокушання, як гетеросексуального, так і гомосексуального.
До слова про секс. Розквіт психоделічної контркультури 1960-х збігся в часі з бурхливими експериментами сексуальної революції. Дехто навіть каже, що революція 1960-х підживлювалася двома препаратами: ЛСД і протизаплідними таблетками.
У 1960-х і 1970-х Лірі дозволяв собі найпровокативніші висловлювання, включно з просто безсовісною брехнею в інтерв’ю “Плейбою” у вересні 1966 року, що вийшло за місяць до заборони ЛСД у Каліфорнії. Крім іншого він заявляв, що “в ретельно підготовленій любовній ЛСД-сесії жінка неминуче відчує кілька сотень оргазмів”. Лірі, без сумніву, підігравав аудиторії Плейбоя. Але його зауваження було провісником пізнішого неотантричного руху на заході, в якому сексуальне блаженство разом із підживленим речовинами екстазом просувалися як приємні шляхи до духовного просвітлення. Тому, можливо, цілком доречною була назва виставки, що відкривала ЛСД-бібліотеку в Хоутоні, – “Змінені стани – Секс, Наркотики і Трансценденція”.
Після звільнення з Гарварду Тімоті Лірі та Річард Альперт опинилися в ролі національних поборників ідеї космічного просвітлення за допомогою чудес сучасної хімії. Пізніше Альперт поїхав до Індії і повернувся вже як Рам Дасс, почавши проповідувати, що медитація і служіння гуру можуть бути більш спокійною і м’якою дорогою до космічної свідомості.
Як я вже згадував, дехто вважає, що психоделічна кампанія Лірі та Альперта в 1960-х стала основною причиною того, що університетські дослідження медичного застосування психоделіків були згорнуті з середини 1970-х і до 1990-х. У моїй книзі “Змінюючи наші уми” є цитата від заслуженої психоделічної активістки Аманди Філдінг, яка підбила підсумок фразою “Спадщиною Тімоті Лірі стало те, що після нього ЛСД став майже недоторканним”. Роланд Гріффіт, провідний дослідник у кількох нинішніх проєктах із вивчення психоделічної терапії в Медичній Школі Університету Джона Гопкінса, сказав мені, що Лірі “зіграв важливу роль у цьому відкаті”.
Лірі був іконою свого часу, але через відхід від наукового методу його діяльність призвела до неправильних результатів. Він говорив про цікаві речі, але не дотримувався систематичного та обережного підходу.
У цій оцінці спадщини Лірі є частка правди, але були й інші причини закручування гайок для марихуани, ЛСД та інших психоактивних речовин у 1960-ті – як на вулиці, так і в лабораторіях. Зокрема, як пізніше визнав один із головних помічників Річарда Ніксона, це була політична атака на контркультуру, антивоєнний рух і рух за громадянські права.
Ось, наприклад, відверта цитата від Джона Ерлікмана, одного з дружків Ніксона:
Ми розуміли, що в США не можна заборонити законом бути молодим, бідним або чорним. Зате можна зробити злочином одне з їхніх звичайних задоволень.
Може, Лірі й намагався, за словами мого колеги-журналіста із Сан-Франциско Воррена Гінкла, поводитися як “претендент на трон короля хіпі”. Але дехто влаштовував набагато відчайдушніші варіанти його психоделічної кампанії. Насамперед на думку спадає Кен Кізі та його Веселі Пустуни з їхніми розмашистими публічними святкуваннями в Сан-Франциско в середині 1960-х, Кислотними Тестами. Вони накачували людей ЛСД виробництва Оуслі Стенлі, скандального хіміка і звукорежисера Grateful Dead.
Звичайно, найпростіше звинуватити Лірі та Альперта в тому, що університетські дослідження перервалися на десятиліття. Тим паче, що їхнє походження з академічних кіл справді допомогло створити атмосферу, яка багато років викликала величезний скепсис з боку адміністрації університетів і медичних центрів у відповідь на будь-які пропозиції щодо вивчення психоделічних речовин.
Водночас жорсткий тиск на дослідження ЛСД також спирався на скандальну історію кінця 1950-х – початку 1960-х, що сталася з іншими “чудовими ліками”, талідомідом. Серйозні вади розвитку у новонароджених, викликані цим провальним препаратом, стали приводом для серйозного посилення правил клінічних випробувань експериментальних ліків, покликаних захистити людей, які беруть участь у них.
Одне залишається безсумнівним. Тімоті Лірі надихнув мільйони людей з мого покоління на експерименти з психоделічними речовинами в 1960-ті та 1970-ті. Причому, він робив це безпосередньо, написавши цілий посібник із тріпів у 1964 році. Книжка під назвою “Психоделічний досвід” вийшла у співавторстві з Річардом Альпертом і Ральфом Метцнером, найкращим гарвардським випускником нерозлучної пари. Їхня книга, заснована на “Тибетській книзі мертвих”, містила поради щодо того, як впоратися зі “смертю его”, яка може трапитися в тріпі з високою дозою ЛСД. Це може виявитися як жахливим, так і просвітлювальним досвідом залежно від ступеня готовності до нього.
Лірі, Альперт і Метцнер не були першими, хто зрозумів, що безпечна і спокійна “установка і обстановка”/”сет і сеттинг” були неодмінними умовами для продуктивного ЛСД-трипу. Але вони безумовно змогли популяризувати ідею.
Вплив “Психоделічного досвіду” посилився в мільйон разів, коли Джон Леннон дослухався до інструкцій з посібника в одному з перших своїх ЛСД-трипів, а потім написав про нього пісню. “Tomorrow Never Knows”, фінальний трек альбому Revolver 1966 року, виявилася поворотною точкою для Beatles і всіх бебі-бумерів, які вирушили в чарівну і таємничу подорож.
Тімоті Лірі був ірландським пройдисвітом, трикстером, рупором Божевільної Мудрості. Це була блискуча, грандіозна людина і майстер маніпуляцій новинними медіа.
Останнє слово в оцінці спадщини Лірі дамо Ральфу Метцеру, випускникові Гарварду і колезі професора.
Для мене Тімоті був втіленням міфу про придворного блазня, якому дозволяли обурливі промови тому, що він умів говорити про них смішно. Коли ти переставав сміятися, ти говорив: “Ух, але ж у цьому щось є. Я ніколи не думав про це з такого боку”. Люди кажуть: “Він зовсім звихнувся. Він вживає занадто багато наркотиків. Він – загроза нашому суспільству”. Однак же він надихав людей своєю здатністю бачити далі й глибше, що давала їм змогу позбутися звичок і патернів, які віджили своє.
Лірі був однією з найбільш суперечливих фігур 20-го століття. Інший добре відомий психоделічний пророк, Теренс Маккена, якось сказав, що Лірі, “напевно, ощасливив більше людей, ніж будь-хто ще в історії”. Однак, інший видатний коментатор епохи, гонзо-журналіст Гантер С. Томпсон, говорив, що Лірі “не просто був не правий, він був віроломним мерзотником”.
То якою ж є спадщина Лірі? Був він ученим чи шоуменом? Просвітленим пророком чи безсоромно займався саморекламою? Якось про це запитали самого Лірі, вже наприкінці його життя. Він, підморгнувши, відповів: “Кожен отримує такого Тімоті Лірі, на якого заслуговує”.
katab.asia
