Минулої середи Управління з контролю за продуктами харчування та ліками (FDA, USA) опублікувало посібник, де викладено основні тенденції та можливі терапевтичні напрямки в питанні лікування залежності. Як не дивно, але документ присвячений проблемі саме стимуляторів, а не опіоїдів.
Фахівці організації визнають, що наразі відсутні універсальні або загальноприйняті підходи до лікування залежності від речовин на кшталт метамфетаміну або кокаїну. “Існує низка невизначеностей у цьому напрямі, включно з як підходом до терапії, так і її клінічною оцінкою”, – випливає з тексту документа.
Йдеться про розлад, пов’язаний із вживанням стимуляторів (StUD) і про можливі методи замісної терапії (SRT), яка нині ще не демонструє вражаючих результатів. Власне, превалюючою темою звіту і є поради як у розробці нових препаратів, так і в регламенті проведення клінічних випробувань.
Що примітно, так це прихильність FDA сучасним тенденціям у світовій наркології – фокус на особистість/індивідуальність, а не на широкі групи населення. Наприклад, відзначається вкрай значуща неоднорідність популяції споживачів і складність в ідентифікації причин, що призводять до залежності.
Простіше кажучи, залежні від стимуляторів особи надто різні, що, зрозуміло, залежить від безлічі чинників: починаючи від рівня освіти та соціального становища, закінчуючи генетичними особливостями та будовою психіки. Крім того, для розробки відповідних ліків (не тільки прямих антагоністів, як у випадку з налоксоном) потрібно враховувати “дещо” ще – саму особистість.
FDA рекомендує розділяти досліджувані групи людей на субпопуляції (приміром, залежно від характеру речовини, способу прийому або мотивації вживання), що, нарешті, зміщує вектор з панівної безліч років парадигми “всі наркомани однакові” на “кожен залежний індивідуальний”.
Доповненнями відзначилися також і більш наукові аспекти: вимірювання ПАР у біологічних середовищах (вказівка на те, що виявлення метаболітів у сечі не є остаточним критерієм), ухил на патерн/модель поведінки вживання стимуляторів (знов-таки індивідуальні особливості), а також порада звернути увагу на феномен “потягу” (крейвінг/непереборний потяг), аби використати останню як мішень для терапії.
Найприйнятнішими і найбажанішими результатами рекомендацій у розробці нових ліків називають зниження несприятливих наслідків (госпіталізація, смертність) у пацієнтів із залежністю від стимуляторів, а також можливість повноцінної реабілітації в усіх напрямках. У цьому світлі цікаве також формулювання у фінальних розділах документа: “менша кількість зіткнень із системою кримінального правосуддя”, яке, ймовірно, відображає ідеальний результат лікування залежності.
Щоправда, чи будуть дотримані хоча б поодинокі відсотки цих рекомендацій фармкомпаніями і профільними організаціями по всьому світу? Навряд чи. Однак сама їх наявність явно свідчить про те, що доказовий підхід до наркології поступово посідає належне йому місце в сучасній охороні здоров’я.
