Ви коли-небудь чули, про що говорить здатний артикулювати наркоман? Про дозу героїну. Йому потрібен героїн, щоб піти в порожнечу, в теплий м’який кокон небуття, в тишу, в легку смерть, гра з небуттям, дрімота, перехід в несвідоме, відхід за завісу. Остання думка наркомана, коли він відключається: як далеко я потраплю цього разу? А раптом передозування? Прощавайте або до побачення?
Цікаво, що наркоман і просвітлений Будда приходять до одного фіналу: до порожнечі. Виходить, героїніст – це глибоко релігійна людина, втім, як і алкоголік. Ось чому нашим лікарям і психіатрам ніяк не вдається їх вилікувати. Якщо ви дивитеся на алкоголіка або наркомана, як на соціального невдаху, порушника громадського спокою, який потребує реабілітації, значить ви абсолютно не розумієте суті проблеми.
Щоб лікувати наркомана або алкоголіка, ви повинні смиренно визнати, що він – духовна людина, визнати космічну значимість його спроб трансцендувати гру життя і допомогти йому побачити, що наркотики, які відключають свідомість, – це неправильна методологія. Тому що неможливо завжди тримати рубильник у положенні «вимкнено». Ви повинні йому показати, що порожнечі можна досягти не тільки методами анестезії, що існує великий релігійно-містичний досвід розширення свідомості.»
Тімоті Лірі «Сім мов Бога»
– Коли мама мене забере? – спиталася я у бабусі. За моїм підрахунком вона мала це зробити сьогодні-завтра.
– Ніколи, – спокійним голосом відповіла вона. – Твоя мама померла.
Вона сказала це таким буденним тоном, що я не одразу зрозуміла її слова.
Шматок хліба, який я несла до рота, застиг дорогою, тіло заціпеніло, горло стис спазм, здалося, ніби я трішечки відірвалася від землі і зависла над нею, попри закон тяжіння.
– Мама померла? – тихо перепитала я, коли змогла вичавити з себе слова, але тіло все ще було невагомим і я ніяк не могла примусити його опуститися.
– Так, – все таким же спокійним голосом одповіла бабуся, – Її більше немає.
Я була занадто мала – дев’ять років – аби усвідомити всю глибину трагедії, але що таке смерть, я вже знала. На притоні, де я жила з мамою, якось стався випадок: один з її друзів вжив наркотик і помер. Я пам’ятала поліцію, лікарів, пам’ятала, як його нерухоме тело виносили з квартири, але то була чужа людина і мене, навіть, тішило, що на одного з тих придурків, які давали мамі наркотики, стало менше. Так, я була мала, але я знала, що таке наркотики, я бачила, як мама та її друзі вколюють собі у вени рідину, як вони часто сваряться і кричать один на одного, я бачила, як мій тато, який давно пішов від нас, час від часу приходив і бив маму. Я бачила, як мама злягається з якимись чоловіками, а потім засинає і я не могла її розбудити. Я бачила те, що не мала бачити жодна дитина, але навіть це було краще, ніж жити з бабусею – суворою жінкою, яка замість жаліти свою доньку зневажала та ненавиділа її. Як і мене, власне! «Під парканом тебе зробили, під парканом ти і подохнеш!» – казала вона мені все моє життя.
Бабуся підійшла до мене, поклала свою тверду та важку руку мені на маківку, я добре відчула твердість та важкість цієї руки, бо була коротко підстрижена – мама голила мені голову через те, що у мене час від часу заводилися воші, бо я копирсалась в помийках, шукаючи собі попоїсти, а для неї – недопалки, і мовила:
– Тепер ти будеш жити з нами.
Моя дитяча свідомість тоді не змогла засвоїти усього жаху цієї новини, але згодом я зрозуміла, що жити на притоні краще, ніж з бабусею, я зрозуміла, чого моя мама обрала жити з наркоманами замість жити зі своєю мамою, але вибору у мене не було. Принаймні до тих пір, поки я не подорослішаю.
Більше до розмов про маму ми не поверталися. Ніколи. Начебто її ніколи не існувало. Бо вона зганьбила свою сім’ю, так казала бабця. Свою поважну та заможню сім’ю, за лаштунками якої відбувалися жахливі речі.
Мене не взяли на похорон, намагаючись, вочевидь, убезпечити від дитячої травми, але вони запізнились: майже всі травми, які можна завдати дитині, вже було завдано. На все життя у мене залишилася грудка в горлі, яку я весь час намагалася проковтнути, але не могла, бо горе моє було настільки велике, що пройти крізь тоненьке дитяче горло воно просто не могло. Так і живу до сих пір з грудкою в горлі.
Мене, наче валізу без ручки – важко нести та шкода кинути – намагалися кудись прилаштувати: я жила то з тіткою, то з бабусею, а то взагалі в інтернаті. Так, у мене був тато, але він навіть не намагався взяти мене до себе, бо у нього була інша сім’я, інша дитина і я йому була не потрібна.
Одного разу, коли я підіймалася в ліфті до бабусі, а жила вона аж на дев’ятому поверсі, разом зі мною до ліфта увійшов шкільний вахтер. Ми жили по сусідству, він – на восьмому поверсі – і дорогою додому, в ліфті він зґвалтував мене пальцями, поки ми підіймались. Це сталося настільки несподівано і непередбачувано, що я заклякла на місці. Коли ліфт зупинився на його поверсі, він просто вийшов і пішов додому, а я намагалася вийти з оціпеніння, в якому знаходилась весь час, поки він робив свою брудну справу.
Звичайно, вдома я нікому нічого не розповіла, і згодом ця подія стерлася з моєї пам’яті, на неї нашарувалися інші: проституція, наркотики, знову ґвалтування, тільки тепер все було по-справжньому, безліч чоловіків, які проходили крізь моє тіло, не залишаючи іноді навіть спогаду про себе.
В школі я спілкувалася з такими самими дітьми, як і я – дітьми з неблагополучних сімей, – мені було поруч з ними комфортно, я добре розуміла їх, а вони – мене. Це були такі ж нікому не потрібні діти, тож ми багато часу проводили на вулиці, бешкетували та порушували суспільний порядок. Моїй сім’ї було байдуже на мене і на мою освіту, ніхто з рідних не відвідував батьківські збори, першого вересня ніхто з дорослих не прийшов зі мною до школи і на випускний я так само була сама.
Не дивлячись на мою поведінку, вчилася непогано, що дозволило після школи вступити в медичний коледж.
В тринадцять років мій рідний дядечко – брат моєї мами – пригостив мене наркотиками. Він запропонував на вибір трамадол або ширку, я обрала таблетки, бо свого часу вирішила, що не буду колотися.
Я добре пам’ятаю той перший ефект від опіоїдів: я відчула тепло і любов, спокій і розслаблення, я вперше в житті відчула себе частиною цього світу! Тоді я вживала час від часу, пила алкоголь, курила канабіс, але то були забавки, а от трамадол справив на мене настільки сильне враження, що я вживала його тривалий час.
В коледжі я почала займатися проституцією. Питання було не стільки в грошах, скільки в моєму ставленні до клієнтів: я була для них святом! Мені подобалось приїздити до клієнта і влаштовувати йому шоу, часто ми не стільки займалися сексом, скільки спілкувались. Серед моїх клієнтів були різні люди: чиновники, віруючі, подружні пари… Мені подобалась моя робота, бо я була впевнена, що роблю людям щось хороше, несу в їх життя світло, роблю їх кращими.
І в той же час мене оточували дуже маргінальні люди – наркомани, алкоголіки, злочинці… Якщо я знайомилась з кимось пристойним, то це було дуже не надовго: я змінювала номер телефону, міняла місце проживання, звільнялась з роботи та зникала. Або ж влаштовувала так, щоб ця людина сама мене кинула: пила, зраджувала, губилася на довгий час. Я не знала правил цієї гри, гри звичайних, «нормативних» людей, але я дуже добре знала правила гри маргінесу, тож там я почувалася, наче риба у воді.
Тільки зараз, більш-менш прийшовши до тями, я усвідомлюю, в якій небезпеці я весь час перебувала. Мене могли продати в сексуальне рабство, жорстоко зґвалтувати та навіть вбити, такі небезпечні люди мене оточували. Та я й сама мала всі шанси опинитися за гратами, бо надто близько підійшла до межі: я одружилася з в’язнем, маючи на меті помститися своїй сім’ї за те, що вони залишили мене без житла. Абсолютно серйозно я планувала помсту, але сама потрапила у пастку: мене заарештували, був суд, але якимось дивом я і тут проскочила, як то кажуть, між крапель. Це був своєрідний знак для мене: зупинись, Настю, далі буде тільки гірше! Але «гальма то для слабаків» і я продовжила свою дуже небезпечну, але захопливу подорож усіма колами пекла: алкоголь, наркотики, сумнівні знайомства, здавалося, що я несвідомо намагалася себе знищити, я випробувала терпіння Всесвіту, але з’ясувалося, що моїх ресурсів виявилось замало.
Років у тридцять я опинилася на дні, я це усвідомила, коли прокинулась наступного дня після святкування дня народження на балконі своєї квартири: в кімнаті спали малознайомі мені люди, все навколо було схоже на притон – такий самий, у якому я жила з мамою. Це осяяння мене неабияк злякало, тож я вирішила, що треба щось робити.
Я знайшла спільноту Анонімних Наркоманів і дуже намагалася прийняти їхні правила гри, але не з моєю вдачею! Саме там я познайомилась з чоловіком, який запропонував мені уколотися наркотиком, що я й зробила і спіймала перший у своєму житті овердоз. Ця подія змусила мене шукати сторонньої допомоги і я потрапила в рехаб – типовий «християнський» заклад більш схожий на тюрму для божевільних та релігіозних фанатиків. Пів року я була у цій секті та зрозуміла одне: Бога там не було. Тож я пішла звідти і знову опинилася в анонімній спільноті, тільки цього разу у алкоголіків. Я й до сих пір не можу розібратися, хто я: наркоманка чи алкоголічка, та це й не має значення, яка різниця, що саме тебе вб’є? В АА я познайомилась з приємним чоловіком, який на початках підтримував моє прагнення до тверезості, але залишався байдужим до моєї жіночої привабливості. Або робив вигляд. У нього була сім’я, дружина та доньки, і мене це так розчулило, мені так захотілося і собі мати повноцінну сім’ю, що я доклала всіх мислимих і немислимих зусиль, аби спокусити його. І у мене це вийшло, він мене покохав і ми почали жити разом.
Мій новий партнер був прекрасним батьком своїм донькам і саме це мене ввело в оману: я завжди мріяла мати повноцінну сім’ю і мені здалося, що я її знайшла. У нас були непогані стосунки, але згодом я перетворилася на домогосподарку та няньку для його дітей, сексуальну іграшку – для нього, а що мала я? Ілюзію, видимість сім’ї? Я час від часу «зривалася», пила алкоголь, потім зупинялася і знову пила…
А потім почалась війна і я поїхала з країни.
Закордоном все було дуже складно, невизначено, незрозуміло, власне так само, як і на Батьківщині, тільки люди навколо розмовляли незнайомою мовою:) Саме тут мені знадобився мій досвід виживання в нелюдських умовах, моя стійкість та надзвичайна адаптивність. Я вживала наркотики, багато пила і, звичайно, найшла собі майже таке саме коло спілкування, як і вдома. Я знову знайшла чоловіка, якого, як мені здалося, покохала, але і ці стосунки виявилися не надто здоровими. Я влаштувалася на роботу, звичайну роботу на виробництві, намагалася якось пливти по течії, аж поки не потрапила в лікарню через нещасний випадок. Так я влаштована: для того, щоб я почула гучне «Зупинись!» має трапитись щось дуже небезпечне, щось має загрожувати моєму життю, має ввімкнутися я механізм самозбереження! І він увімкнувся. Після тривалого і складного лікування я вкотре вирішила змінити своє життя.
Я повернулася до спільноти АН та почала набирати тверезі дні, потім тижні, місяці, сьогодні я чиста від всіх речовин майже два роки. Тільки я та моя Вища Сила знаємо, яких зусиль це мені вартувало! Я звернулася по допомогу в спільноту Дорослі Діти Алкоголіків і почала робити програму «12 Кроків», я знайшла психолога та звернулась до психіатра, почала приймати таблетки, я будую стосунки з Вищою Силою, сподіваючись, що вона мене підтримає так само, як робила це з дня мого народження! Тільки зараз я більш-менш усвідомлюю важкість власного стану і необхідність сторонньої допомоги аби я могла пройти дуже темні часи свого життя. Я більше не покладаюся лише на себе, бо я намагалася робити це все своє життя, і це не спрацювало!
Я готова докладати будь-яких зусиль аби не повернутися в те пекло, в якому я прожила тридцять п’ять років свого життя. І у мене є впевненість, що якщо я буду робити все правильно, цього разу у мене все вийде. Чого й усім бажаю!
Ваша Анастасія.
Тримайтеся, Анастасія. Тверезість того варта. Мої два роки в листопаді. По-тихеньку та лише вперед.